Як жителі сусідніх сіл Тячівщини часто називають один одного різними прізвиськами (етнофолізми)
На Тячівщині, як і в багатьох інших регіонах Закарпаття, жителі сусідніх сіл часто дають одне одному жартівливі або іронічні прізвиська (етнофолізми). Більшість із них пов'язані з традиційними ремеслами, продуктами харчування або особливостями побуту, часто супроводжуються напівжартівливими легендами та байками, які передаються від діда-прадіда.
Ось найбільш відомі прізвиська жителів сіл Тячівського району:
«Диняники» із Бедевлі
Про солодку хитрість
Кажуть, що колись давним-давно бедевлянський ґазда віз повну підводу динь на ярмарок у гори. Дорога була важкою, а сонце пекло нещадно. Зупинившись перепочити біля джерела, він зустрів гуцулів, які ніколи раніше не бачили такого дивного «овоча».
Легенда. Щоб дорожче продати товар, ґазда розповів, що це «солодкі яйця велетенських птахів», які приносять удачу. Гуцули розкупили все за золото. Коли ж вони спробували «яйця» і відчули неймовірний медовий смак, то прибігли наступного дня на ринок, гукаючи: «Де той диняник, що щастя продає?». Відтоді назва так і приклеїлася.
Землеробська еліта
Жителів Бедевлі називають «диняниками». Це прізвисько — свідчення унікального мікроклімату села, де в долині Тиси під захистом гір визрівають баштанні культури, нетипові для гірського Закарпаття.
Народні перекази описують кумедний випадок на ярмарку в Синевирі або Усть-Чорній. Бедевлянський ґазда привіз небачені раніше дині. Коли горяни-верховинці запитали, що це, хитрий бедевлянець відповів: «Це яйця диких волів. Якщо їх тримати в теплі, вилупиться теля, яке буде орати само». Один гуцул купив «яйце», але по дорозі впустив його в кущі. З переляку звідти вискочив заєць. Гуцул побіг за ним з криком: «Стій, волику, ще не запрягали!». Відтоді бедевлянців дражнили «диняниками», які продають «волячі яйця».
Грушівські «Ложечники»
Про «голодне» весілля
Грушово здавна славилося своїми майстрами по дереву. Прізвисько «ложечники» закріпилося за ними через масове виробництво кухонного начиння.
Легенда. Розповідають, що одного разу грушівців запросили на велике весілля в сусіднє село. Господарі були скупі й винесли їжу в одній величезній спільній мисці, але «забули» дати гостям ложки, сподіваючись, що ті засоромляться їсти руками й багато не з’їдять. Але грушівці не розгубилися: кожен дістав зі своєї широкої пазухи власну, майстерно вирізану дерев'яну ложку (бо майстер завжди має інструмент при собі) і миттю спустошив миску. Здивовані сусіди вигукнули: «Та це ж справжні ложечники!».
Це прізвисько стало синонімом передбачливості та майстерності.
«Бербеничники» із Брустурів (Лопухова)
Охоронці гірського золота
Бербениця — це дерев’яна діжка для бринзи, і в Лопухові (колишні Брустури) їх робили найкраще.
Легенда. Легенда свідчить, що коли на село напали розбійники, шукаючи золото, селяни сховали всі свої заощадження на дно великих бербениць, а зверху забили їх щільним шаром солоної бринзи. Розбійники відкрили кілька діжок, спробували пекучу на смак сирну масу і вирішили, що нічого цінного в цих горян немає, крім їхньої «дивної каші». Відтоді кажуть, що брустурянець і життя віддасть, а свою бербеницю не покине.
«Соляники» та «Ропаші» (Солотвино)
Про підземне царство
Байка. Про солотвинців казали, що вони настільки звикли до солі, що навіть чай п'ють солоним. Стара приказка говорить: «Соляник без солі — як риба без води». Вірили, що жителі Солотвина знають таємні ходи під землею, які ведуть аж до самої Угорщини, і що саме сіль дає їм силу працювати в глибоких шахтах, де повітря «густе, як ропа».
«Криварі» (Крива)
Жителів села Крива часто називають просто — «криварями». Це прізвисько має подвійне значення.
Легенда: Кажуть, що колись через село пролягав шлях, який був настільки покрученим і нерівним, що вози постійно перекидалися. Місцеві навчилися так майстерно маневрувати, що їх почали називати «криварями» за їхню здатність вийти з будь-якої складної (кривої) ситуації.
«Дубівчани-бокораші» (Дубове)
Хоча термін «бокораш» (сплавник лісу) стосується всієї гірської частини Закарпаття, саме в Дубовому та прилеглих селах (Руська Мокра, Німецька Мокра) ця ідентичність була найсильнішою.
Байка: Розповідають, що дубівські хлопці були настільки відважними, що могли перепливти Тису на одній колоді, тримаючи в руках бартку (топірець). Їх називали «володарями річки».
«Нересницькі купці» (Нересниця)
Село Нересниця здавна вважалося торговим вузлом.
Особливість: Жителів називали «купцями» не лише через професію, а й через характер. Побутувала приказка, що нересничанин може «купити і продати самого чорта», настільки вони були кмітливими в переговорах.
«Тересвянські залізничники» (Тересва)
Селище Тересва історично пов’язане з великим залізничним вузлом та деревообробним комбінатом.
Прізвисько: Жителів називали «паровозниками» або «трісниками» (від назви річки та трісок на комбінаті). Існувала легенда, що тересвянці чують гуркіт потяга за годину до його прибуття, бо «живуть у ритмі залізниці».
«Тячівські міщани» (Тячів)
Мешканців районного центру — Тячева — часто називали «панами» або «міщанами».
Чому так: Через статус міста та близькість до кордону, тячівці завжди одягалися за міською модою та мали більш «європейський» устрій життя. Сільські сусіди часто жартували, що тячівець не вийде на город без краватки.
Інформація з Інтернету
А які ви ще знаєте етнофолізми ваших сусідів?
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
